Рецензія на фільм «Там, де співають раки» / Where the Crawdads Sing

«Там, де співають раки» — це фантастичний роман Делії Оуенс, який став бестселером у 2019 році. Сама Оуенс дуже добре знається на зоології, а заразом займається охороною природи, що наклало свій стилістичний відбиток на роботі письменниці. Про підготовку екранізації стало відомо на початку 2021-го, а у серпні 2022-го фільм дістався українських кінотеатрів. Розповідаємо в рецензії, чи вдалося цій драмі зворушити серця глядачів.

«Там, де співають раки» / Where the Crawdads Sing

Жанр драма
Режисер Олівія Ньюман
У ролях Дейзі Едгар-Джонс, Тейлор Джон Сміт, Харріс Дікінсон, Девід Стратерн
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2022
Сайт IMDb

Історія «Там, де співають раки» концентрується на дівчинці Каї (Дейзі Едгар-Джонс). Кая обожнює природу і лише серед її дикості та величі почувається спокійно. Дитинство героіні видалося вкрай важке, у результаті чого вона залишилася зовсім одна. І нехай стосунки з іншими людьми даються Каї важко, вона все одно намагається здаватися і йде вперед. Навіть коли її звинувачують у жорстокому вбивстві.

Саме довкола Каї та її незвичайного характеру і будується весь сценарій. Її незграбні спроби в дружбу і любов, поведінка в кризовій ситуації та вічне прагнення просунутися у своїх починаннях полонять і викликають симпатію. В Едгара-Джонса вийшло втілити на екрані неординарну, але харизматичну особистість. Тому навіть за найменшими пригодами Каї стежити загалом цікаво.

Полонить погляд і оточення. Як декорації в «Там, де співають раки» нам демонструють красу округів Південної Кароліни. Непрохідні болота та густі зарості не просто дивовижно виглядають, а й підсилюють загальні майже містичні настрої кінострічки. Та й просто всі ці сонячні та не дуже простори разом із затишком одноповерхової Америки виглядають симпатично.

На цьому моменті, на жаль, переваги фільму закінчуються. Він досить посередній і як адаптація, і як самостійний твір.

Основна проблема в тому, що автори кінострічки ніби не змогли зрозуміти, про що насправді була книга-першоджерело. У ній підтекстом йшла тема єднання людини з природою та прийняття своєї долі у безмежному світі. Фільм ніби зовсім забув про цю концепцію, натомість пропонуючи спостерігати за історією одного персонажа.

І нехай стежити за Каєю, як уже говорилося вище, приємно, але решта елементів картини ніяк не підтримує її розвиток та шлях. Всі зустрічі, зіткнення та неприємності ніби не в’яжуться у щось єдине. Але і як серія окремих подій із загальною мораллю, як, наприклад, у фільмі «Лемоні Снікет: 33 нещастя», «Там, де співають раки» не працює.

Понад те, сама драматична складова тут не вражає. Вплив на серця глядачів тут приблизно на рівні Instagram-постів блогерів, які вирішили підвищити взаємодію з аудиторією коштом навмисно сльозливих історій. Тільки останнім уже давно ніхто не вірить.

Тому й «Там, де співають раки» особливо не віриш. Місцевої історії не вистачає додаткових акцентів та півтонів, щоб стати по-справжньому зворушливою. На кожну проблемну ситуацію тут є очевидне рішення, на кожне складне питання — досить прозаїчна відповідь. Автори обрали максимально плоский підхід до драматичних творів, через що сильно страждають загальні враження після перегляду.

Поетичність і затишок мови книги-першоджерела втілилися лише в гарні краєвиди. Але решта елементів вийшла вкрай прісними. Як драма «Там, де співають раки» не викликає хвилювань, як життєствердна історія — не пропонує героям серйозних випробувань, а як трилер — не докручує загальний саспенс. Усі сюжетні лінії кіно ніби зупиняються у плані опрацювання на півдорозі.

І це досить прикро, бо помітно, що свої суттєві зусилля в екранізацію таки вклали. З технічного погляду «Там, де співають раки» виконано практично бездоганно. Можливо, режисерка Олівія Ньюман все ще не знайшла себе у «великому» форматі, адже до цього вона займалася переважно короткометражками та окремими епізодами ТВ-шоу. І її навичок поки що недостатньо, щоб захопити глядачів на дві години перегляду.